<< Главная страница

ЮРIЙ ЯНОВСЬКИЙ Вершники. Роман у новелах Новела ПодвIйне коло



Категории Проза ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал У кривавому бою пiд Компанiïвкою у серпнi 1919 року зiйшлися брати Половцi. Загоном добровольчоï армiï генерала Денiкiна командував Андрiй Половець. Купу кiнного козацтва головного отамана Петлюри вiв Оверко Половець. Налетiли вояки Оверка, як чорний вихор. Чулися неймовiрнi брязкiт шабель, тупiт коней, крики, зойки, трiщання кiсток лилася кров. Пощади не було нiкому. Поранений Андрiй опинився в полонi у брата. Оверко запитав у нього, що йому згадується. Той вiдповiв батьковими словами: *Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду. Оверко з погордою сказав: Рiд — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тодi хай рiд плаче, тодi брат брата зарубає. 1 вбив брата, не слухаючи нi його благань, нi проклять.  А десь далеко в степу, бiля моря, стоïть старий Половець i згаду. синiв. Не знає, що один уже вбитий, а в смертельному двобоï зiйшлися Оверко та махновець Панас iз наймолодшим братом Сашком — перемагає Панас. Вiн зупиняє чотирнадцятирiчного Сашка, який хотiв добити пораненого Оверка. Оверко нагадує братам слова батька про рiд i про згоду, але Панас мiркує по-iншому: Рiд у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархiю несем на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а вiльне спiвжиття! Оверко прокляв Панаса, але той не зглянувся. Тiльки яму братам викопай. Дощ плакав над тим усiм, бо не було в людей нi слiз, нi милосердя. Аж ось десь узявся загiн iнтернацiонального полку на чолi з червоногвардiйцем Iваном. Вiн чекав у лiску, чим закiнчиться битва братiв. I вже перед Iваном стоять полоненi Панас та Сашко, i говорить вiн ïм, що скрiзь по степах судяться зараз двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiн славить Радянську владу й Червону Армiю, вважаючи, що правда на його боцi. Панас не чекав собi милостi. Згадав дитячi роки на шаландi, нiчнi влови, запах материноï одежi, неосяжний морський простiр. Згадав i батьковi слива про згоду, та марно. От бачиш сам, що рiд розпадається, а клас стоïть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс, — пiдсумував Iван. Панас вихопив браунiнг i вистрiлив у себе. Комiсар загону Герт сказав, що брати, хоч i одного роду, та не одного класу.   Новела Дитинство Данилка (Данила Чабана, майбутнього комiсара, а потiм письменника) виховував степ, красу якого вiн розумiв своïм малим серцем. Комусь, не степниковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якоï був за няньку, степ простилався перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск. Хлопчик знав усе ïстiвне зiлля, яке можна знайти в степу, i те отруйне, яке не можна було ïсти. Його прадiд знав усi степовi таємницi, вiн здавався господарем степових звичаïв: знав безлiч прикмет про вiтер i сонце, трави i квiти, шанував старовиннi народнi звичаï. Коли свистiв байбак — починалася весна. На Сорок Святих мати пекла жайворонкiв, i дiти бiгали з ними по селу, закликаючи весну.  Одного разу Данилко пiшов iз прадiдом у степ, далеко, аж до моря. Йшли, милуючись квiтами й травами, слухаючи пiсню жайворонка. Раптом прадiд Данило впав i бiльше не пiдвiвся, передавши естафету життя малому правнуковi.   Новела Шаланда в морi Трамонтан (вiтер) дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, оре замерзло на сотню метрiв, на морi розходились хвилi, на обрiï вони були гарнi з бiлими гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки... Насувався шторм. А на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi. Вона вирядила у море свого чоловiка Мусiя i тепер виглядала його, а серце ïï калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши ïï чоловiка, i вона подумки благала: Ой подми, вiтре — трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю,  хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем махала й листям би шумiла. Здавалося, цiлi вiки минули, поки з'являлася шаланда в морi. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потiм з'являлася й знову пiрнала, як у безодню. У шаландi був Мусiй Половець з якимсь чоловiком. Вони з усiх сил добивалися до берега. Зiбралася вся артiль, iз селища прибiгли дiти. Хвилювалися, переживали, та нiчим не могли допомогти у таку негоду. Нарештi шаланда наблизилася. Половчиха побачила, як зламалося весло i як човен перекинуло хвилею. На поверхнi моря з'явилася лише одна голова. Шаланда бовталася догори кiлем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. На допомогу йому кинулися рибалки. I от на берег нарештi вибралися стомленi люди, а серед них — чужий чоловiк, що був на шаландi разом iз Мусiєм. Половчиха впiзнала Чубенка. Товаришi, — сказав Чубенко через силу, — я плачу за героєм революцiï, що визволив мене з французькоï плавучоï тюрми. I всi пiшли вiд моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березi. Душа ïï скам'янiла. Там загинув ïï чоловiк. Думки жiнки поринули у тi далекi щасливi роки, коли вони побралися, коли народилися ïхнi сини. Сини. Кожен iз них був ïй рiдним i згадувався чимось своïм. Тiльки давно мати нiчого про них не чула. Один Iван працює на заводi i робить революцiю... А iншi? Що сталося з ними, чи живi?  Самотньо стоïть жiнка наодинцi зi своïми думами, своïм горем. Ти ось ïй здається, що шаланда нiби наблизилася до берега. Стара рибачки змiркувала, що треба б почекати, може, шаланду приб'є до берега i можна буде ïï витягти. Без човна риби не наловиш. Половчиха спустилася до моря, по колiна зайшла у воду й тодi побачила за шаландою якесь чорне лахмiття. Ну що ж, — подумала вона, — буде хоч над чим потужити. Не кожнiй дружинi рибалки випадало таке. Гинули чоловiки у морi безповоротно. Та нараз почула голос, стомлений голос свого чоловiка... Мусiй розповiв ïй, як хотiв урятувати артiльне добро — шаланду, тому й сховався пiд кiлем, щоб Чубенко плив до берега сам. А той усе пiрнав та гукав, а потiм i справдi поплив до берега. Вони удвох iз дружиною витягай пiд крижаним вiтром шаланду, як робили це усе життя. Берег був порожнiй. I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, ïм у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено i дружно, як ходили цiле життя. Хай там хто що говорять про двi правди, у них вона одна на двох, бо вони — родина.   Коментар Роман Ю. Яновського Вершники складається з новел — цiлком закiнчених творiв, якi об'єднують героï, а деякi ще й теми. Iсторично правдиво автор зображує всю жорстокiсть, вiдворотнiсть вiйни взагалi, i громадянськоï зокрема. Загальнолюдськi цiнностi протиставляються в романi класовим, через якi розпадаються роди, брат iде на брата, i це є величезною трагедiєю украïнського народу. Iдеï нетлiнноï цiнностi нацiональних основ буття, спадковостi поколiнь, духовноï пам'ятi, подружньоï вiрностi знайшли своє яскраве втiлення у новелах Дитинство та Шаланда в морi. ЮРIЙ ЯНОВСЬКИЙ  (1902-1954)   Ю. Яновський народився в с. Майєрове тепер Компанiïвського району Кiровоградськоï областi в селянськiй родинi. Через Шiсть рокiв родина переïхала до Єлисаветграда. У 1919 роцi Юрiй блискуче закiнчив Єлисаветградське реальнi училище, працював у виконкомi, в статистичному бюро й водночас навчався в механiчному технiкумi. Протягом 1922-1924 рокiв юнак навчався на електротехнiчному факультетi Киïвського полiтехнiчного iнституту, але через скрутне матерiальне становище не закiнчив його. Почав писати вiршi й новели, видав прозову збiрку Мамутовi бивнi, працював у редакцiï зети. У 1926-1927 роках Ю. Яновський був головним редактором Одеськоï кiнофабрики, надрукував збiрку новел Кров землi, збiрку поезiй Прекрасна УТ (Украïна трудова), перший роман Майстер корабля. Коли в 1930 року з'явився роман Чотири шаблi, критика звинуватила його в нацiоналiстичнiй романтицi. Згодом вийшли драми Думи про Британку, Потомки, збiрка новел Короткi iсторiï. За роки вiйни, перебуваючи в евакуацiï за станом здоров'я, Яновський написав драму Син династiï, видав збiрку оповiдань Земля батькiв. У 1947 роцi письменник опублiкував роман Жива вода, i крити-а звинуватила його тепер уже в спотвореннi радянськоï дiйсностi, ому довелося публiчно каятися й переробляти твiр. За цикл Киïвськi оповiдання у 1949 роцi Яновський отримав Сталiнську премiю. Вiн плiдно працював i як сценарист. Визначною подiєю украïнському лiтературному життi став вихiд його драми Дочка прокурора. До кiнця життя Ю. Яновський займався лiтературною творчiстю й громадською роботою.

Метки Вершники. Роман у новелах, Новела Подвiйне коло, ЮРIЙ ЯНОВСЬКИЙ, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 20-30-х РОКIВ XX СТ., ПРОЗА, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 20-30-х РОКIВ XX СТ, Вершники, Роман у новелах, Новела, Подвiйне коло, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА, 20-30, РОКIВ, XX СТ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЮРIЙ ЯНОВСЬКИЙ Вершники. Роман у новелах Новела ПодвIйне коло


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация