<< Главная страница

Валер'ян ПIдмогильний МIсто



Категории Проза ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Частина перша Степан стояв на палубi корабля, що плив до Києва по Днiпру, оглядав береги, прощався подумки з рiдним селом, селами, що виднiлися на березi. Вiн ïде до великого мiста, щоб учитись i жити, щоб здiйсни ти свою давню мрiю. Разом iз ним ïхали Надiя та Левко, односельцi, теж учитися. Надiя була дуже цiкава до всього, жваво розпитувала Левка, який уже був у Києвi, заприятелювала й зi Степаном. Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву хатину на Подолi, той байдуже зустрiв його й запропонував перебути в столярнiй майстернi поруч iз коровами. Степан спав на голих дошках, ïв черствий хлiб iз салом, ходив далеко за мiсто на Днiпро, де була чистiша вода, щоб умитися чи скупатися. В iнститутi, куди вiн прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комiсiю, оформити документи. Хотiв улаштуватися на роботу, але нiхто нiде, попри сподiвання, його не чекав, незважаючи на Степановi заслуги перед революцiєю. Хлопець вiдвiдав Левка, позаздрив його затишнiй кiмнатцi. Навiдався до Надiйки, яка приваблювала його все бiльше й бiльше. Нарештi блискуче склав екзамени, отримав стипендiю — студент. Треба було шукати житло. Прийшов господар i сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухнi й мати обiд, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйцi по господарству. Хлопець iз радiстю залишився. Тепер на зекономлену стипендiю вiн зможе купити собi пристойний одяг. Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що вiн, як i Левко, одержить у мiстi освiту, стане культурною людиною i повернеться на село, привезе туди нове життя. А мiсто й городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив мiсто вночi, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом вiзникiв i гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим i нiкчемним. Надiйка жила на квартирi з подругами. Там збиралася компанiя. Один iз юнакiв запропонував пiти всiм разом на лiтературну вечiрку. Письменники читали зi сцени своï твори, ïм аплодували, ïх хвалили, а Степан iз заздрiстю думав, що й вiн би хотiв бути автором, чути оплески й вiтання на свою адресу.   I вирiшив, що напише про свою бритву. Як вiн, перебуваючи у складi невеликого загону повстанцiв, потрапив у полон до денiкiнцiв, як вiдкупився у черкеса бритвою, як потiм той солдат був убитий i Степан знову забрав свою бритву. Долю своєï бритви вiн пiднiс до iсторiï громадянськоï вiйни, зробив ïï символом виборюваноï влади. Потiм повинен був ще вишити блискучими нитками, при-г брати в тiло й дух, щоб надати життя своïй iдеï. Оповiдання закiнчене. Треба пiдписати його. Прiзвище в нього нiчого, а от iм'я — грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так i вирiшив. Понiс I свiй твiр знаменитому критиковi, виступ якого чув на лiтературному вечорi, але той не захотiв iз ним навiть розмовляти. Степан був принижений i знищений. Безцiльно блукав вулицями, зайшов до Надiйки. Та радiсно зустрiла його, пiшли в парк. Похмурий i розлючений, вiн грубо взяв дiвчину за руку, та розплакалася. Тодi Степан сказав, Р що вiн iде назовсiм. Потiм довго мучився, потiм зухвало подумав, що, мовляв, не вiн, так другий. I був ображений, нiби Надiйка була винною, що його любов до неï виявилася фальшивкою. Степан познайомився iз сином господарiв Максимом, який виявився культурною, освiченою й розчарованою в коханнi людиною. Радченко пiшов до iнституту й iз запалом кинувся до науки. Багато в дечому вiн був уже на голову вищий вiд однокурсникiв. Писав ще оповiдання. Якось похвалився земляковi Борису, який учився ïв iнститутi на вiддiленнi цукровоï промисловостi. Той порадив послати твори до журналiв, що вiн i зробив. Уночi до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповiдала про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дiзнався,  назвав Радченка нiчним злодiєм. Хлопцi побилися, i Максим зовсiм  пiшов з дому. Степан добре засвоïв математичнi науки, а от з украïнською мовою було важкувато. Тодi вiн засiв за пiдручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований i задоволений. Дiзнавшись, що студент має матерiальну скруту, порадив ï пiти працювати — викладати на курсах украïнськоï мови (ïх багато вiдкрилося для держслужбовцiв у перiод украïнiзацiï), i дав листа  з рекомендацiєю до голови лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути вiдповiдний одяг. Тепер, коли змiцнiв його бюджет, вiн подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Купив собi новiй i одяг, старий спалив i пiшов вiд своєï мусiньки в кiмнатку, яку за пропонував Борис. На курсах Степан познайомився з попереднiм лектором. Ним ви явився поет Вигорський, якого вiн бачив на лiтвечiрцi. З того часу вони потоваришували.   Частина друга Позбувшись злиднiв, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Днiпро, вранцi пив молоко, обiдав у нархарчi (закладi народного харчування), увечерi перекушував так само без великих розкошiв. Склав собi жорсткий розпорядок дня й зайнявся вивченням лiтератури. Потiм упорядковував своï знання, розкладаючи в головi по поличках, як колись книжки у сiльбудiвськiй книгозбiр нi. Взявся вчити також англiйську та французьку мови. Увечерi робив вправи за системою лiкаря Анохiна й вiдчував стрункiсть своïх думок та епiкурейську радiсть. Одного разу Степановi прийшов лист вiд Вигорського, який мандрував Украïною. Той повiдомив, що послав його оповiдання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кiоску журнали. Там були надрукованi твори, пiдписанi його iм'ям. Вiдчув щастя. Вiн — письменник! Пiшов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квиткiв, але нiчого не виграв, тiльки зiбрав бiля себе натовп здивованоï публiки. Раптом вихопилася якась дiвчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й пiд радiсний гук та оплески юрби вручила ïï Степановi. Так вiн познайомився iз Зоською. Фортуна йому посмiхалася. З харкiвського журналу прийшов йому гонорар i запрошення писати ще. Дiвчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все бiльше. Вiн приходив до неï часто, дарував квiти, цукерки, водив у кiно й театри й урештi-решт домiгся ïï прихильностi. Якось в одному ресторанi Степан зустрiв сина своєï колишньоï господинi Максима. Iз скромного хлопця вiн перетворився на завзятого пияку й розпусника. Зайшовши до редакцiï журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусiï молодi лiтератори. Незабаром i вiн прилучився до них, але поки що слухав, скромно вiдмовчувався. Навчання в iнститутi вiн покинув. Набрав годин лекцiй на курсах, 3 тривогою очiкував вiдповiдi з журналiв, куди послав своï оповiдання. А ïï все не було. Аж ось прийшло повiдомлення, що його вбiрка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованцiв! У лiтературних колах спочатку Степана просто терпiли, трохи Згодом звикли, потiм вiн симпатiï деякоï набув своєю лагiднiстю i, заходячи, мiг уже почути приязний вигук: А, от i Радченко! Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дiвчиною. З його опису Степан зрозумiв, що то була Надiйка. Хлопцевi чомусь стало прикро. Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надiйку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пiсного добробуту молодого мiщанина. Незабаром вийшла збiрка оповiдань Стефана Радченка. А тут звiльнилася посада секретаря в журналi. Кожна група висувала свого, пройшла цiла баталiя. Як вихiд, взяли Радченка — нейтральну особу, котра подавала надiю на себе впливати. Степан з усiєю енергiєю кинувся до роботи. Наводив лад у редакцiйному господарствi, читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав вiдвiдувачiв. Новий секретар був з усiма незмiнно й спокiйно ввiчливий. Вiн був певний в обiцянках, точний у словах, прекрасно розумiв, що кому можна й треба сказати в лiтературнiй, завжди важкiй атмосферi, силкуючись в мiру змоги бути добрим вентилятором.      Степановi захотiлося бiльш затишноï кiмнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до культкомiсiï мiсцевкому. Все важче було викроювати час для побачень iз Зоською. Якось у поривi почуттiв, коли вони зустрiлися на квартирi у подруги, Степан запропонував Зосьцi вийти за нього замiж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постiйно буде зазiхати на його час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й сварки. Почав картати себе за дурiсть i вирiшив порвати iз Зоською. На вечiрцi в подруги вiн прямо сказав ïй про це, але не пiшов, а став одверто й зухвало залицятися до iнших жiнок, познайомився з красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приïхала до батькiв. У Степана зародилася думка написати великий твiр про людей. Вiн уже уявляв собi той твiр, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сiв, iз легкiстю написав перший роздiл. Але далi, скiльки себе не змушував, нiчого не виходило. Не писалося. Молодого автора охопив розпач. Минали днi за днями, а справа не рухалася. Степановi захотiлося побачити Зоську, перепросити ïï, помиритися з нею,  Коли вiн пiшов до дiвчини, то сусiдка сказала, що Зоська отруïлася й померла. Хлопця охопив жах. Прийшов комiсiонер i повiдомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотiв. Степан хотiв вiдмовитися, але потiм пiшов аби куди, аби не сам. Кiмната в семиповерховому будинку з лiфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переïхав туди, обставив меблями, як хотiв, але все там здавалося йому чужим Нудьга його не кидала. Якось зустрiв односельця Левка. Той вивчився i тепер ïхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у мiстi, йому все чуже — i люди, i життя! Згадав про степ. Радченковi теж пригадалися степ i село, i вiн вирiшив, що i йому треба ïхати звiдси. Потiм захотiв розшукати Надiйку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому Борис, i пiшов. Надiйку вiн ледь упiзнав. Це була жiнка, що розмовляла з ним прикро, певно, погордо, ïï розповнiла фiгура вказувала на те, що Надiйка чекала дитину. З тяжким серцем i гнiвом Степан вийшов iз дому, питаючи себе, навiщо вiн приходив сюди, до цiєï мiщанки. Потiм заспокоïвся, пiшов по вулицi. I раптом зустрiв свою знайому, красуню Риту. Йому здалося це щастям i розрадою. Коли розсталися, пообiцявши один одному зустрiтися завтра, юнак побiг по сходах, не чекаючи лiфта, у квартиру, вiдчинив вiкно й послав мiстовi, що прослалося внизу, свiй поцiлунок. Сiв за стiл i став писати свою повiсть про людей.   Коментар У романi Мiсто В. Пiдмогильний розробляє свiтовий мотив пiдкорення людиною мiста. Образ молодого письменника Степана подається в єдностi бiологiчного, духовного, соцiального. Автор зобразив людину, в якiй постiйно борються добро i зло, яка iнколи готова заради власного самоствердження здiйснити моральний злочин i яка разом iз тим є неординарною, талановитою, цiлеспрямованою особистiстю, не позбавленою вмiння iронiчно, скептично сприймати себе та навколишнiй свiт. Радченко пiдкорив мiсто, але й мiсто пiдкорило його. ВАЛЕР'ЯН ПIДМОГИЛЬНИЙ  (1901-1937)   Валер'ян Пiдмогильний народився у степовому селi Чаплi Новомосковського повiту пiд Катеринославом у селянськiй родинi. Пiсля закiнчення початковоï сiльськоï школи Валер'яна вiддають до Катеринославського реального училища. Уже вiдтодi почав писати оповiдання.  Закiнчивши з вiдзнакою у 1918 роцi училище, вступає на математичний факультет Катеринославського унiверситету, пiзнiше навчається на юридичному. А в 1919 роцi через скрутне матерiальне становище залишає навчання. Працює вчителем, пише низку оповiдань. У 1920 роцi з являються в друку його Твори. Том 1. Письменник переïжджає до Києва, працює бiблiографом. Одружується з донькою священика Катериною Червiнською, актрисою Театру юного глядача. 1922 роцi виходить книжка оповiдань В. Пiдмогильнбго В епiдемiчному барацi. У 1923 роцi в журналi Нова Украïна (Прага) з'являються iювели з циклу Повстанцi та оповiдання. Саме цей журнал, що його видавав у Празi Володимир Винниченко, пiзнiше фiгурував у справi Пiдмогильного як речовий доказ його контрреволюцiйноï дiяльностi. В.  Пiдмогильний  працює  редактором  Книгоспiлки,  зближується з неокласиками. Пiсля розпаду лiтературного угрупування |АСПИС (Асоцiацiя письменникiв) вступає до Ланки. У 1924 роцi виходить його книжка Вiйськовий лiтун. У 1925 роцi письменник виступив з рiзкою критикою проти iдеологiзацiï лiтератури, привселюдно заявивши: У нас всякий твiр, | коли вiн абсолютно i категорично не вiдповiдає вимогам офiцiйноï I iдеологiï, засуджують незалежно вiд того, чи гарний вiн, чи дiйсний i чи потрiбний. Наступного року вiн бере участь у створеннi МАРСу (Майстернi революцiйного слова). Разом iз Є. Плужником пiдготував два видання словника Фразеологiя дiловоï мови, працював над кiносценарiєм, рiзними перекладами. У Харковi в 1928 роцi виходить друком роман Мiсто. Письменник ïде до Чехословаччини для налагодження творчих зв'язкiв, редагує журнал Життя i революцiя. У 1930 роцi у Москвi виходить його роман Мiсто росiйською мовою. На початку 30-х рокiв В. Пiдмогильний стає визнаним лiтературним авторитетом. Незважаючи на це, його звiльняють з редакцiï журналу Життя i революцiя, не друкують. В одному з його творiв звучить трагiчне передчуття: Класовий ворог, це в нас на кожному заводi й у кожнiй установi нiби штатна посада, яку хтось та повинен займати... У 1934 роцi письменника було безпiдставно заарештовано у справi вбивства Кiрова, засуджено й потiм розстрiляно на Соловках. Посмертно реабiлiтований В. Пiдмогильний у 1956 роцi.

Метки Мiсто, ВАЛЕР'ЯН ПIДМОГИЛЬНИЙ, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 20-30-х РОКIВ XX СТ., ПРОЗА, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 20-30-х РОКIВ XX СТ, Мiсто, ВАЛЕР'ЯН, ПIДМОГИЛЬНИЙ, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА, 20-30, РОКIВ, XX СТ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Валер'ян ПIдмогильний МIсто


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация