МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Я (Романтика)



Категории Проза ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Присвята: Цвiтовi яблунi. З далекого туману, з тихих озер загiрноï комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi кургани, прихиляюсь на самотню пустельну скелю. ...Я одкидаю вiï i згадую... воiстину моя мати — втiлений образ тiєï надзвичайноï Марiï, що стоïть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати — наïвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (ïï бунтiвливий син) зовсiм замучив себе. Тодi я беру ïï милу сиву голову i кладу на своï груди. За вiкном iдуть росянi ранки i падають перламутри. Проходить моя буйна юнiсть. Насуваються двi грози, чується глуха канонада.   I Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. I думки моï — до неможливостi натягнутий дрiт. День i нiч я пропадаю в чека (ЧК — чрезвьiчайная комиссия). Вона розташована в помешканнi розстрiляного шляхтича. Там збереглося все — химернi портьєри, портрети княжого роду. Слуги так же подають тепер уже нам вино. На розкiшнiй канапi сидить озброєний татарин i тягне своє азiатське ала-ла-ла. Я — бандит за одною термiнологiєю, iнсургент — за другою. Я чекiст, але я й людина. Коли в моєму кабiнетi збирається чорний трибунал комуни, тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахлива смерть. Моï товаришi ~ доктор Тагабат, Андрюша, третiй — дегенерат (вiрний вартовий). У доктора Тагабата бiла лисина i надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся i приплюснутий нiс. Вiн нагадує менi каторжника. Андрюша — з розгубленим обличчям. Ревком призначив його в чека проти його кволоï волi. Коли треба розписатися пiд постановою розстрiлять, Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прiзвище. Коли доктор Тагабат чiтко пiдписався пiд постановою розстрiлять, мене раптово взяла розпука. Цей доктор з холодним розумом i з каменем замiсть серця, — це ж вiн i мiй безвихiдний хазяïн, мiй звiрячий iнстинкт, якому я пiддався, не бачачи iншого виходу. Мабуть, правда була за доктором, моïм злим генiєм, а дегенерат, який, смакуючи, вдивлявся в лiтери, — палач iз гiльйотиною. А втiм, чи не йому я в моменти великого напруження складав гiмни? I вiдходила вiд мене моя мати, прообраз загiрноï Марiï. Свiчi танули. До розстрiлу присуджено шiсть, на цю нiч досить. Я йшов пустельними вулицями. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки. Згадую, що на моïй совiстi — шiсть життiв. Нi, шiсть сотень, шiсть тисяч, тьма! Я приходжу до будиночка, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати прихиляє мою голову, говорить, що я зовсiм себе замучив. Мати завтра пiде в монастир i ïй незноснi нашi тривоги й хиже навколо. Я здригнувся: Хиже навколо? Так думають тiльки версальцi! I запевняю себе, що нiякоï матерi немає, це лише фантом. Нi, неправда, моя мати є, i тут я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєï душi. Кому потрiбнi моï переживання? Я справжнiй комунар. Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину? Нашi вiдступають i на фронтi, i в тилу — панiка. Я й сам завтра кинуся в гарматний гул з батальйоном юних фанатикiв комуни.  Але не менше я потрiбен i тут. Поширюються глухi нарiканнi може спалахнути бунт. Вiрнi агенти ширяють по закавулках, i нiкуди вже саджати цей винний i майже невинний обивательський хлам Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я збиваюся з нiг. Андрюша просить вiдпустити його на фронт. У мене спалахує злiсть: вiн не може, вiн хоче бути подалi вiд цього чорного брудного дiла? Кричу, що коли ще раз так скаже, розстрiляю i його. Доктор Тагабат розреготався й передав менi справу № 282. Варто вий, що доглядав розстрiли, вiд яких ухилявся не тiльки Андрюша. а й ми з доктором, пiшов за пiдсудними. Потiм привели черниць, якi вели на ринку вiдверту агiтацiю проти комуни. Я смакував: через двi години ïх не буде! Повернувся й рiшуче сказав: Розстрiлять! Раптом побачив матiр. Чи не галюцинацiя? Доктор Тагабат регоче: Що. мама? Ти зрадник комуни! Зумiй розправитися i з мамою, як роз правився з iншими! Я остовпiв. Нарештi схопили й другий кiнець моєï душi. Маю тепер лише одне право: Нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне я. Рiзко кинув, щоб усiх вiдвели в пiдвал, i вийшов.   III Це були неможливi хвилини. Це була мука. Але я мушу бути послiдовним. Цiлу нiч розбирав справи, перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли: я виконував своï обов'язки перед революцiєю. В обiд прийшов Андрюша й попросив дозволу випустити мою матiр, але я регочу й проганяю його. Надвечiр пiвденну околицю мiста було захоплено. Чорний трибунал збирається до втечi. Рiзко кажу доктору, що через годину треба лiквiдувати останню партiю засуджених. Через мiсто йде мовчазна процесiя — на розстрiл. Я йшов по до розi в нiкуди, а збоку брели сторожi моєï душi: доктор i дегенерат. Матерi не бачив, але вiдчував ïï. Може, це помилка? Може, треба зробити по-iншому? Але ж це легкодухiсть! Дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але й єдина дорога до загiрних озер невiдомоï пре красноï комуни. I я тодi горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi. Доктор сказав, щоб я робив, що хочу, зi своєю матiр'ю.  Я дiстав маузер, пiдiйшов до матерi, прихилив ïï голову до себе вистрiлив. Потiм дико озирнувся. Побiг. Повернувся, впав на колi-а й поцiлував матiр. I кинувся до свого батальйону. А серед мертвого степу, в дальнiй безвiстi, горiли тихi озера загiрноï комуни.   Коментар У новелi Я (Романтика) зображена складна й трагiчна революцiйна дiйснiсть iз кров'ю, смертю, насильством, сумом i втратою чогось по-справжньому вартiсного. Герой фанатично вiрить у майбутнє щастя загiрноï комуни, вважаючи, що для досягнення мети озволенi будь-якi засоби, навiть знищення тисяч i тисяч iнакомислячих. Душа героя вагається у виборi добра i зла, роздвоюється, темний, фанатичний бiк ïï перемагає: герой заради вiрностi iдеалам еволюцiï, заради примарних мрiй страчує навiть рiдну матiр. Збудоване ж на кровi, як вiдомо, не може мати щасливого майбутнього. МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893-1933)   Микола Хвильовий народився в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер Сумськоï областi) в родинi робiтника. Навчався в початковiй школi, в Богодухiвськiй гiмназiï. У 1914-1916 роках воював фронтах Першоï свiтовоï вiйни, там сформувалися його демократичнi переконання. Почав писати. У тодiшнiй столицi Украïни Харковi був органiзатором лiтературних угрупувань Гарт, ВАПЛIТЕ, Полiтфронт. Видає поетичнi збiрки В електронний вiк, Молодiсть, збiрки новел та оповiдань Синi етюди, Осiнь. У 1925 роцi письменник розпочав знамениту лiтературну дискусiю про шляхи розвитку украïнськоï лiтератури, щодо орiєнтацiï ïï на психологiчну Європу чи пролетарську Москву. На його адресу посипалися звинувачення, тому в 1927 роцi вiн разом iз Яловим та Досвiтнiм виступив у пресi зi спокутувальним листом i вийшов iз ВАПЛIТЕ. Виходять iз друку Твори в трьох томах М. Хвильового. Узимку 1928 року письменник поïхав за кордон. Наступного року вийшла його поетична книга Досвiтнi симфонiï. 13 травня 1933 року, у свiй день народження, в присутностi друзiв М. Хвильовий застрелився, залишивши записку: Арешт Ялового — це розстрiл цiлоï Генерацiï... За що? За те, що ми були найщирiшими комунiстами? Нiчого не розумiю. За Генерацiю Ялового вiдповiдаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко, ... ясно. Сьогоднi прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогоднi 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунiзм. Хай живе соцiалiстичне будiвництво. Хай живе Комунiстична партiя. Така рання трагiчна смерть талановитого письменника була своєрiдним протестом, яким вiн хотiв зупинити лавину репресiй, що насувалася.

Метки Я (Романтика), МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 20-30-х РОКIВ XX СТ., ПРОЗА, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 20-30-х РОКIВ XX СТ, Я Романтика, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА, 20-30, РОКIВ, XX СТ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Я (Романтика)